Усі ми, що проживаємо на не окупованих територіях, мирних спокій яких щомиті оберігають наші доблесні воїни АТО, завжди будемо у неоплатному боргу перед ними. Тому наш спільний обов’язок подбати про тих, хто повертається з АТО.

Із запитаннями про те, що турбує воїнів та з якими психологічними проблемами вони стикаються, ми звернулися до колишнього завідувача лікувально-реабілітаційного відділення критичних станів Львівської обласної державної клінічної психіатричної лікарні, психіатра Олександра Губара, який віднедавна є виконуючим обов’язки головного лікаря цього медичного закладу. Цей досвідчений 33-літній лікар-психіатр сам безпосередньо упродовж 8-и місяців перебував у зоні АТО, надаючи бійцям медичну допомогу, а згодом ще й у Львові працював з уже демобілізованими бійцями, які переживали посттравматичний стресовий розлад – тому він, як ніхто, знає потреби та проблеми воїнів АТО. Сьогодні розмова з лікарем Олександром Губарем про те, як допомогти військовим, які воювали на сході країни, а також про те, якими є нинішні проблеми психіатрії в Україні загалом та Львівської психіатричної лікарні зокрема.

- Пане Олександре, через війну в країні зросла напруга у суспільстві, а з нею і кількість людей, які потребують психіатричної допомоги. Перш за все, це військові, а також ветерани АТО, які побували у пеклі війни…

- Я сам побував в АТО – як лікар, був призваний 5 серпня 2014 року, під час третьої хвилі мобілізації, та проходив службу у складі 66-ого військового мобільного госпіталю. Звичайно, не можна порівнювати умови служби у госпіталі та умови, в яких перебувають на передовому рубежі середньостатистичні бійці – адже на передовій я перебував лише періодично. Але упродовж 8 місяців у теперішньому Покровську ми надавали бійцям медичну допомогу, в основну невідкладну. Тоді якраз розпочався вихід із Дебальцевого, а потім були складні червневі події. У вересні 2015 я був демобілізований.

- Як спеціаліст, охарактеризуйте на загал психічний стан бійців у зоні АТО та тих, які вже повернулися з АТО – чий стан є більш критичним?

- Людська психіка збудована цікавим чином – коли особа перебуває в екстремальних ситуаціях, психіатрам відомий такий феномен, як дисоціація (тобто відщеплення). Це коли людина дуже сильно відчуває підтримку, а в армії її сильно відчуваєш, бо знаєш, хто є справа, хто зліва і що позаду надійний тил – тобто все є чітко і зрозуміло – за таких умов відбувається на деякий час своєрідне відщеплення відчуття небезпеки, яке носить назву дисоціація.

Натомість, коли боєць повертається до мирного життя, – практично одразу оце відчуття надійного плеча поруч зникає. Саме тому виникає гостра потреба у створенні ветеранських організацій – там це відчуття надійного плеча завжди присутнє, адже збираються люди, які разом пережили чимало та мають однаковий досвід війни. З іншого боку, перебуваючи в умовах, коли є загроза життю, людина навчається швидко діяти. На війні швидка дія – це запорука життя, боєць часто не має часу на роздуми, тому мусить швидко думати, а ще швидше мусить діяти. У цивільному житті усе навпаки: люди спершу довго думають і лише тоді діють. Для бійця, що потрапив у цивільне життя, різко навпаки змінюються і ритм, і сама концепція життя - а це занадто різкий стрес для будь-якої психіки. Саме тому, навіть якщо люди зайняті спільною справою, часто виникають конфлікти між тими, хто побував на війні, і тими, хто там не був: у них різні підходи до вирішення питань. Третій момент, який є надзвичайно показовим, – почуття справедливості: повернувшись з досвідом бойових дій, людина особливо цінує справжні життєві цінності: саме життя, сім’ю, дітей, дружину, друзів, а все решта стає вторинним. Зрозумівши, що у людей цивільних часто дещо інші пріоритети – це теж дестабілізує та  розбалансовує психіку: викликає непорозуміння, опір, агресію та навіть подекуди викидає з соціуму. І четверте – це внутрішнє обурення, коли на пережиті картини війни подекуди накладаються болісні слова цивільних типу: а чого ти там воював, давайте миритися і т.п. Зрештою, під час війни не мають виникати розмови про доцільність ведення бойових дій, як це нині подекуди робиться в нас, – для воїна, що пройшов пекло війни, подібні дискусії звучать вкрай образливо. Усе це загалом, звичайно, дестабілізує психіку та не сприяє швидкій соціалізації – звідси і виникають психічні розлади.   

- Наскільки держава дбає про реабілітацію воїнів АТО?

- Відверто кажучи, 80% цих турбот лягає на плечі громадських організацій та волонтерів з медичною та психологічною освітою, які створюють як психотерапевтичні групи, так і цілі реабілітаційні центри – такі, які діють у шпиталі Шептицьких, чи у проїзді Крива липа. Держава, звичайно, теж дещо робить: є певні програми, скажімо, у військовому шпиталі на вулиці Чехова. Втім, нині там займаються переважно реабілітацією лише військових, які перебувають на дійсній службі. Подібна ситуація була і в нашій лікарні – свого часу був великий наплив, до 300 військовослужбовців дійсної служби. І хоч на нашу лікарню покладені обов’язки невідкладної ургентної психічної допомоги, але нині у нас діє робоча група щодо створення для демобілізованих військових реабілітаційного центру, як структурного підрозділу обласної лікарні. Сподіваємося, за 1-2 місяці ми запустимо цей проект.

- Як і коли проявляються симптоми посттравматичного стресового розладу? До чого варто бути готовим родичам колишніх військових, що повернулися із зони АТО? Чим ми, мирні мешканці, можемо допомогти в адаптації колишніх воїнів?

- Перш за все, варто розуміти, що посттравматичний розлад, який виникає десь у 25% військових - це не є соціальне явище, а захворювання, психіатричний діагноз, який потрібно лікувати та який, як правило, проявляється на третій місяць після самої травматичної ситуації. Характерні симптоми: порушення сну, жахливі сновидіння, швидка зміна настрою, повторне виникнення у свідомості пережитих жахів – усе це на фоні постійної тривожності. Лікується це передусім транквілізаторами, подібну дію до яких має і алкоголь. Тому, коли колишній боєць починає зловживати оковитою – це він так знімає свій стрес – рідні мусять поставитися із розумінням, хоч варто звернутися за допомогою до фахівця. Втім, набагато частіше, у 70-75% військових виникають просто розлади адаптації – тут зі сторони близьких потрібні лише підтримка, витримка, розуміння та повага.

У  рідкісних випадках можуть виникати реактивні психічні стани – але вони потребують надання уже стаціонарної психіатричної допомоги.  

- Це правда, що воїни, які потрапляють до вашого закладу на реабілітацію, не хочуть полишати стін лікарні? З чим це пов’язано?

- Передусім це пояснюється тим, що лікарня, як і військо – структуризовані заклади, де чітко окреслені орієнтири, усе відбувається за розкладом та є зрозумілим. А коли боєць повертається у цивільне життя, ця структура одразу ламається – боєць залишається сам-на-сам зі своїм стресом.

Щоб не допускати так званого госпіталізму, потрібно організовувати реабілітаційні центри, переймаючи досвід закордонних колег, передусім лікарів з Ізраїлю – країни, яка має колосальні напрацювання у цій галузі, оскільки на її території воєнні дії тривають уже 50 років.

- Чи люди, обпалені війною, мають шанс нормально соціалізуватися та повністю адаптуватися у мирному житті?

- Звичайно, адже це люди, які просто мають більший травматичний життєвий досвід. І хоч вони навряд чи забудуть цей досвід, але він може стати навіть корисним, якщо його правильно розкласти по полицям власної свідомості – і тоді ним можна буде вміло користуватися у мирному житті. Тому не варто прирівнювати учасника бойових дій до людини, не здатної жити, любити, працювати… Швидше буває навпаки - більш непристосованими стають люди, які, не маючи цього досвіду, не завжди до кінця здатні усвідомити реальні життєві цінності.

- У нашій країні десятиліттями формувалося упереджене ставлення до психіатрії. Чи вдається Вам боротися з цим?

- Упереджене ставлення до психіатрії пояснюється, перш за все, тим, що у радянський час психіатрію часто використовували не за призначенням, а ще тривалий час був обмежений доступ до інформації певних державних установ, тим паче до спеціалізованих державних установ – саме до таких і відносилася Львівська обласна державна клінічна психіатрична лікарня. Це мало чимало об’єктивних та суб’єктивних причин.

Щодо нинішньої психіатричної лікарні - я особисто був би радий подолати той бар’єр та донести суспільству, що це за установа, чим вона займається, в т.ч. які у неї проблеми. Думаю, це допомогло б хоч трохи подолати людську упередженість перед психіатром, що часто додає складнощів у практичній роботі. Адже важко працювати, якщо лікарю не довіряють та чи навіть бояться його.

- Усі ми розуміємо, що нинішня медицина, зокрема психіатрія, є віддзеркаленням того, що діється в Україні. Якими є найбільш гострі проблеми психіатрії в Україні загалом та Львівської психіатричної лікарні зокрема? Як лікарня може вижити, маючи державне фінансування у розмірі 11 гривень на одного хворого?

- Зрозуміло, що у сучасній медицині, зокрема психіатрії, існує чимало проблем. Але, якщо за 11 гривень для хворого далі тягнути – медицини не буде. Мізерне державне фінансування є надзвичайною проблемою, яка потребує негайного вирішення. Наша лікарня щотижня щонайменше по 2 дні сидить без світла у зв’язку із закороченням зношених кабелів. А ще є водовежа на 220 тон води, яка знаходиться в аварійному стані – якщо вона рухне, проблеми психіатрії взагалі відійдуть на задній план. Окрім того, у нас лише за місяць трапилося 34 магістральні прориви центрального опалення, а про ті прориви, що в корпусах, ніхто навіть не згадує – старі комунікації потребують негайних капіталовкладень. За відсутності необхідного фінансування усе це котиться у прірву і зрозумілих механізмів, як боротися з цим, поки що немає.

Це попри те, що у мене є чимало планів, стратегій та тактик розвитку лікарні, які можна було б задіяти мені разом із іншими професійними фахівцями, яких  чимало працює у нашій клініці. Але перебудовувати корабель можна тоді, коли він не тоне. А коли корабель тоне, то потрібно швидко забивати діри – але чим їх забивати при такому мізерному фінансуванні, не зрозуміло. Адже сподіватися на якісь державні субвенції, які хоч якось би покрили необхідні витрати, не доводиться. Єдина надія на благодійників та міжнародні гранди, але умовою їх надання, як правило, є вимога надати програму реформування психіатричної галузі. Але, якщо на загал не працює система надання психіатричної допомоги в державі, то що дасть реформування в окремо взятій лікарні? А це вже питання не окремо взятої лікарні, і навіть не окремо взятого департаменту охорони здоров’я – це питання державної політики у цій сфері загалом.

Ось зараз пробуємо створити робочу групу для напрацювання цих питань – сподіваємося, що вдасться знайти розуміння на рівні міської та обласної ради, але чи вдасться знайти розуміння вище, і чи не закінчиться це на рівні гарних ідей далеко недурних людей? Втім, будемо сподіватися на краще…   

- І наостанок. На Вашу думку, що саме врятує нинішній світ з усіма його складнощами? Можливо, любов до ближнього?

- Я не філософ, тому не знаю, чи любов врятує світ. Відповім як лікар – на мою думку, світ врятує одна проста та водночас складна річ – це коли кожен на своєму місці, від президента до двірника, буде професійно та чесно виконувати свій обов’язок. Якщо до цього додасться ще й любов, доброта та краса – це буде прекрасно!

 

Розмовляла Ірина Запотічна-Ванчосович