Вперше у Львів приїхав Нік Вуйчич – всесвітньо відомий мотиваційний спікер та автор бестселерів. Він - щасливий чоловік і батько чотирьох дітей. Попри відсутність рук та ніг, він досяг успіху. Дізнатись, що приховано за щасливою усмішкою Ніка, вдалось журналу РІА-Львів.

Ніку, це Ваш шостий приїзд в Україну. Що змушує повертатись знову і знову?

Для мене честь повернутись в Україну. Кожні півроку я приїжджаю, щоб надихати так багато людей як виходить. Минулого року в Києві зібралась одна з найбільших аудиторій у моєму житті, а виступ транслювали на 26 країн світу. Це змінило мене і змусило мріяти про більше. В України є потенціал для прогресу та любові, про яку може почути весь світ. Коли я в Україні, відчуваю, що я вдома.

До Львова Ви приїхали з програмою “Життя без обмежень”. Чим вона відрізняється від торішньої?

Минулого року я більше говорив про Бога, цього разу  - про мотивацію. Я вважаю, що всім потрібна віра в себе - тоді ми зможемо дивитись на перепони у житті не як на бар’єри, а як на можливості. Розкажу, чого навчили мене мої батьки, які завжди змушували мене самостійно досягати того, чого хочу. З дитинства я зрозумів, що фокусуватись треба не на тому, чого в мене немає, а на тому, що є. Хто має багато ресурсів від народження, зазвичай не досягає висот, адже не найкраще використовує свої можливості. Коли від початку маєш менше за інших - хапаєшся за все, максимізуєш себе і простір навколо.

На що спиратися зневіреним людям в житті, щоб втриматися?

У першу чергу, кожен має розуміти: якщо день поганий і щось не вдається - ми такі не одні. Я постійно складаю список того, за що вдячний. Перше у ньому - вдячність за Боже благословення, друге - за можливість казати дружині, що люблю її,  третє - за час зі своїми дітьми і четверте - за можливість молитися. Можливо, це комічно, але в мене вдома стоїть пара взуття і щодня я молюсь, щоб колись мати ноги і взути його. Це дає мені віру. Крім того, мені допомагають друзі. Один раз на місяць ми збираємось чоловічою компанією і просто розмовляємо. Коли ми фокусуємось на потребах інших, це зцілює серце і надихає жити далі.

У своїх виступах Ви багато звертаєтесь до Бога. А які слова знаходите для тих, хто в нього не вірить?

У моєму житті є такі люди. Не має значення, скільки я їх переконую. Неможливо змінити чиєсь серце, а Бог може прийти тільки коли воно відкрите. Якщо людина не вірить у Бога, має вірити інтелекту, своїм силам та надіям, але нічого з цього не є твердою основою. Мій інтелект часто підводить, плани не збуваються, тому мені і потрібен Бог. Наука не всього може пояснити. Так, я не бачив янголів, але я бачив демонів. Коли віриш, що духовний світ існує, розумієш, що в житті є набагато більше, ніж ми бачимо.

Що Вас надихає?

Найбільше моє натхнення – чути історії людей, які змінились завдяки моїй книзі або виступу. У Польщі до мене підійшла жінка з церебральним паралічем, яка ніколи не зможе ані ходити, ні говорити як я. Вона розказала, що, зневірена у власних силах, хотіла покінчити з життям. Я зміг дати їй надію і вона дякувала за те, що жива. Я не є джерелом віри та надії, Бог - джерело, але я радий, що можу бути посередником.

Про що Ви мрієте та чого боїтесь?

Я не буваю вдома 84 дні на рік, а коли не подорожую – консультую телефоном. Найближчим часом хочу заснувати ще одну неприбуткову організацію, яка буде займатися усиновленням сиріт в Америці. Це велика мрія. Коли народжується новий проект, боюсь, що він віддалить мене від родини. Більше, ніж змінити світ, я хочу бути гарним батьком, а для дружини - найкращим другом. Ще хочу вирушити на квадроциклі в гори, а під час цього візиту в Україну -  сходити в баню.

Розкажіть про своє дитинство. Яким виховували Вас батьки?

У пологовому будинку моїм батькам сказали, що я ніколи не буду ходити. Пізніше, завдяки своїй ніжці, я почав бавитись з іграшками і врешті міг сідати, потім - вставати, ходити, плавати, подорожувати. В школі було важко бачити інших дітей, які могли набагато більше за мене. Тоді я зрозумів, що не можна дозволяти успіху інших людей визначати мої цінності, не може думка інших людей про мене визначати, ким я є. Батьки казали, що я не можу робити всього, що роблять інші, але я ніколи не дізнаюсь, на що здатний, поки не спробую.

Коли Ви зрозуміли, що маєте надихати своєю історією інших людей?

У десять років я намагався скоїти самогубство - вирішив, що настав кінець моєї історії. Після того як я вижив, моя свідомість змінилась і я зрозумів, що ми повинні бути вдячними родині, друзям, Богу. Я думав, що буду самотнім, а тепер я - тато чотирьох дітей та люблячий чоловік. Я вдячний за ту маленьку ніжку, яку маю. Одного разу, коли я стояв на воротах на футболі, я зламав її. Лежав у ліжку і не міг ходити. У той момент я зрозумів, що таке неповносправність. У кожного з нас є вибір: фокусуватись на тому, чого не маємо, або бути вдячним за те, що маємо. Я обрав друге і ділюсь цим зі світом.

 

Дар’я Кучер

 

НАШІ ПАРТНЕРИ