Алік Олісевич - неординарна постать, один із тих, хто давно є уособленням Львова. Хоча мода на “дітей квітів”давно пройшла, Алік не зраджує своїм ідеям і поглядам. Найвідомішого львівського хіпі можна назвати обличчям Вірменської вулиці -  його часто можна побачити за столиком культової львівської кав'ярні "Вірменка". Там і ми зустрілися на розмову за філіжанкою запашної кави. За словами Аліка, і кава в турці, і сама кав'ярня - ніби “якір” між минулим і сьогоденням.

 

За часів СРСР твій вигляд вважався занадто неформальним. Як тебе сприймали?

Доводилось по крихтах здобувати особисту свободу і виборювати право на індивідуальність. Моя мама дуже хворіла і скоро померла, тож у 7 років я потрапив до інтернату в Брюховичах. Вже тоді не влаштовувало, що всіх “стрижуть під одну гребінку”, тож “інакший” стиль був спонтанним протестом без ідеологічної основи. Крім того, у Західній Україні, багато де  висіли образи і мені дуже подобався образ Ісуса Христа. Я вирішив, що буду мати подібний вигляд. Після двох років в інтернаті, мене взяли в третій клас звичайної школи, де я постійно конфліктував з учителями, тікав з дому. В 10 років стояв на обліку в “дитячій кімнаті” міліції Львова. На перевиховання мене віддали в військово-спортивний табір поблизу Дрогобича і два роки поспіль я їздив у такі табори, де познайомився з подібними до мене хлопцями з цілого Львова  - ми в той час “хворіли на бітломанію”.

Ніколи не хотілося бути як всі? Не було страшно виділятися?

Страх – це нормально. Всі герої мають свої страхи. Я ж не бачив вибору - хотів бути вільною людиною. Мріяв і робив, не піддавався сірості, не корився режиму. До комсомолу не взяли, служити в армії я відмовився. У військкомат пішов у своєму хіпстерському одязі - довговолосий, у подертих джинсах та в’єтнамках. Коли військком мене побачив, його ледве інфаркт не вхопив. Я думав, як маю “відкосити” від армії - хотів, щоб дали “круту” статтю 4-а або 4-б (шизофренія - ред.). 97% мого хіпового товариства не були в армії,  маючи статті 7-а чи 7-б (розлади психіки - ред.). У мене теж була стаття 7-б. Лікарка, яка виписувала довідку, сказала батькові: “А ви знаєте,  що з 7б син не може далі вчитися, не отримає водійських прав?”. Я сказав, що і так не хочу далі вчитися. Вона погодилась.

А як тоді бути частиною суспільства?

За часів СРСР, я знав, що не зможу знайти нормальної роботи і в будь-який момент мене можуть арештувати або вбити. Тому свідомо не хотів одружуватись. Одружився у 1989 році із Катериною. У 1990 р. ми поїхали до Греції, у 1991 були у Югославії. Там я познайомився з багатьма цікавими молодими людьми, брав участь у демонстраціях, акціях. У 1993 р. ми створили у Львові осередок організації “Міжнародна амністія”, а наступного року відбувся установчий з’їзд “Української асоціації Міжнародна амністія” в Одесі. Ми виступали за звільнення політв’язнів у різних країнах, за скасування смертної кари. Завжди хотів робити щось для покращення прав людини в Україні і світі.

Не виникало ідеї кинути все і поїхати за кордон?

Коли хотів - мене не пустили, коли пускали - я вже не хотів.

Змінилися часи, влада. А ти? Такий як і був?

Я завжди хочу бути собою, вірним своїм поглядам, ідеям. Це моє нутро, яке протестує проти конформізму, міщанства, якого зараз ще більше ніж було тоді. Сьогоднішніх людей спокушає погоня за матеріальними благами і вони стають рабами речей. Я так не хочу. Буду і далі бути романтиком із чистим серцем, робитиму добрі справи для людей.

Чим для тебе є Львів?

Львів є мега містом. Львів - понад усе.

 

Наталія Войтович

Локація: кав'ярня “Вірменка”

НАШІ ПАРТНЕРИ