У Львові невдовзі відбудеться театральний фестиваль “Золотий лев”. Про фестиваль та український театр говоримо з незмінним директором фестивалю Ярославом Федоришином.  

Пане Ярославе, як зародилася ідея створити театральний фестиваль?

Фестиваль як такий бере початок у 1989 році, а я на посаді директора-художнього керівника з 1992 року. На початках фестиваль досить нерегулярно проводила театральна спілка. З 1992 року я почав стабільно проводити фестиваль. Гасло фестивалю - "Класика очима експерименту", тож запрошуємо ультраліві театри, з суперновими “неадекватними” програмами. “Золотий лев” завжди йшов у ногу з часом, а не робив просто академічне театральне мистецтво. Самі розумієте, 29 років - величезний відрізок життя.
“Золотий Лев” - перший театральний фестиваль на пострадянському просторі, з якого почали народжуватися фестивалі в інших країнах: Грузії, Польщі, Румунії, Росії тощо. За усі свої роки існування, фестиваль зробив величезну рекламу нашій державі та безпосередньо Львову - місто відвідали представники 42 країн світу, які приїздили зі своїми сценічними та  вуличними виставами, театральними і танцювальними перфомансами. Також приїздили відомі режисери, продюсери та театральні критики. “Золотий Лев” і надалі залишається певною мірою новаторським, адже ми намагаємося привозити до України титулованих режисерів. Цьогорічною “родзинкою” фестивалю мав бути приїзд гуру театру Євженіо Барби, але через брак фінансування ми не можемо собі наразі це дозволити.

 

Окрім закордонних гостей, у фестивалі беруть участь українські театри. Чим цього року здивує глядачів театр “Воскресіння” ?

Скажу відверто, мене зовсім не цікавлять п’єси-сьогоденки, які зараз користуються неабиякою  популярністю серед молодих театрів. Тому академічний духовний театр “Воскресіння” гратиме виставу “Іфігенія в Авліді” у прекрасному перекладі Андрія Садомори. Ця жертовність дитини, яка задля спасіння Еллади пожертвувала собою, – це те, що відбувається зараз в Україні. Молоді хлопці, що на цій клятій війні – справжні жертовники, люди, які за Україну віддають своє молоде життя. А нам залишається тільки дякувати їм.

 

Український театр вважається молодим, якщо порівнювати його із зарубіжним. Які основні відмінності театральних шкіл можна виділити?

Розпочати треба з того, що існують країни театральні та не театральні. Я вважаю, що Україна належить до останніх - творча, музична, але, на жаль, не театральна. Можливо, так склалося через те, що театральне мистецтво зародилося у нас дуже пізно. Прошарок українців-театралів 16-17 ст. просто відсутній. Перші приватні театральні трупи почали з’являтися лише на початку 19 ст. Мабуть, основною відмінністю є брак якісних театральних шкіл. Режисери, що вчилися у Польщі, Франції, Австрії мають зовсім інакше сприйняття та розуміння. Вихованці українських театральних шкіл розвалюють усе поведінкою та манерою спілкування на сцені. Театр - не лише  мова. Це - енергія, концептуальне мистецтво. У нас же ставлять різні історії: той вбив того, той накричав, а ті посварились… Театр не може і не повинен існувати заради історій. На жаль, ми ніяк не можемо відійти від цієї махрової української драми. Є талановиті режисери, художники, постановники, але наші актори як грали в старі часи, так і до сьогодні. І нема різниці - нова вистава чи стара. От у цьому полягає наша найбільша біда.

 

 

Тетяна Корочанська

НАШІ ПАРТНЕРИ