Іконописець і художник-реставратор Лев Скоп - людина, яка “розмовляє” картинами та допомагає іншим власноруч створеними іконами. Митець переконаний, що кожна людина має талант до творчості, може зцілити рани та дозволяє побути з Богом. Про ікони, Майдан, віру та війну -у нашій розмові.

- Пане Леве, в кого як не у Вас спитати: що є іконою? І яким є Бог для Вас?

Ікона - це молитва, яка виходить із душі. Молитися може кожен, це легко. Тож ікону теж кожен може намалювати. Адже при створенні ікони виринає любов, віра і дух. Ба більше - у цьому є позитивна енергетика та чудотворність. Мій Бог любить сильних. Він вибрав мене та одразу дає мені все, бо не було жодного разу, щоб Він мені відмовив.

- Ви створюєте ікони на замовлення?

Я можу намалювати ікону на замовлення, але тільки так, як я хочу. Вважаю, що робити все так, як наказують ті, хто платить, - нечесно. Це буде мертво.

- Як гадаєте, чому Вас називали “іконою Майдану”?

Майдан - це той стан, коли ти відчуваєш, що маєш з ким робити Україну. Зараз йде якісне формування нації. Звісно, було важко, коли холодно і не було руху. У такі моменти невизначеності та затишшя люди мало приїжджали, телефонували та казали, що є справи вдома. Я відповідав: “Хлопці, я вже помер! Я буду на Майдані до кінця. Жодних інших справ не може бути!” Майдан і війна дали мені фантастичну родину. Часто “патріоти” виявлялися найбільшими боягузами, а трохи хамовиті люди без почуття гумору зуміли пройти через випробування. Як на мене, кожна нація має ту владу, на яку заслуговує.

Як правило, у світі “ікона” - це бренд. Наприклад, “ікона моди”. Проте я лише малюю їх і вони допомагають мені робити добрі справи. Важко сказати, чому мене назвали “іконою Майдану” і як мені до цього ставитися.

- Знаю, що Ви пишете новели про Майдан. Опублікуєте?

Я пишу “Сентиментальні оповідання про війну”. А нещодавно директор видавництва “КОЛО” Микола Походжай запропонував написати книжку “Щоденник волонтера”. Я ще роздумую, як її краще підготувати: чи хронікою подій, чи зосередитися на церковному розписові та історії малювання ікон на Майдані та на Сході, чи написати як ми робили розписи на прапорах.  

- Якось Ви сказали, що війна – не тема для малювання і значно цікавіше пізнавати співіснування війни та миру.  Все ж, як Ви би зобразили війну Україні?

Якщо люди не розуміють, що в Україні є війна - для мене вони не існують. Ця тема мене не надихає на те, щоб я її зображував. Однак у Станиці Луганській намалював на будинку Богородицю заввишки 8м. На жаль, її розстріляли. Те саме зробив в Авдіївці. Цей розпис, уявіть собі, рятує будинок - по ньому там не стріляють. Я робив цикл портретів людей, які були на війні. Думаю, на тему війни, скоріше за все, буде малювати людина, яка там не була.

- Ви багато допомагаєте учасникам АТО. Зокрема - мистецькою терапією. З Вашого досвіду, мистецтво здатне вилікувати рани війни?

- Річ у тому, що я не зовсім шаную такі слова як “самопожертва”, “волонтер” тощо. Для мене це якийсь ярлик. А це той момент, коли я таким способом допомагаю передусім собі. І люди, які біля мене - такі самі. Вони розуміють, що кожного дня гинуть люди і все залежить від нас. Я завжди і все починаю з себе, а для мене війна — проблема номер один, крім неї нічого немає.

Я часто проводжу з дітьми та дорослими (не тільки з воїнами) майстер-класи, проте вони є різними. До таких заходів залучаємо волонтерів, працівників і разом малюємо. Це, можливо, чимось схоже ніби гарна компанія пішла на каву. Так ми робимо свято, а свято під час війни — надзвичайно позитивно і згадка на все життя. Навіть більше: ми робимо свято, яке заробляє гроші. Подібних акцій є чимало, бо я також співпрацюю з волонтерським центром “Фенікс”: продаю ікони, щоб туди придбали обладнання. Я радий, що мої колишні студенти з Львівської національної академії мистецтв також давали свої роботи на продаж, щоб ми могли зібрати кошти.

- Наостанок - не про війну. Чим вирізняються українські художники?

Є поняття національного мистецтва. Не йдеться про вишиті сорочки, шаровари. Це мистецтво, яке відрізняється. А у світі цінується тільки національне мистецтво. І от коли певні території потрапляють під вплив імперії, то імперія намагається це задавити - знищити неповторність. Є ще одне явище - генетичний код, який у нас є надзвичайно потужним. Як би нас не нищили, ми збираємося та співаємо наші пісні, колядуємо. Уявіть собі, що до ХVIII століття словник видатних митців України налічував тисячу імен, а зараз пересічна людина, мабуть, навіть не зможе назвати і трьох прізвищ. Наприклад, у першій половині ХХ століття художником номер один, королем і одним із засновників поп-арту був українець Енді Воргол (Андрій Варгола, народився в США у сім’ї закарпатських емігрантів, — ред). Зараз селище, з якого походить Воргол, належить Словаччині. Словаки зробили музей на його честь. Або відомий у світі скульптор і художник, один з основоположників кубізму в скульптурі, роботи якого мати в музеях - велика гордість. Це також українець - Олександр Архипенко. Ось це повинні знати українці. Чи знаємо?

       

- Що означає - бути митцем?

Не вбивати в собі генетичний код, а дати митцю волю. І, безумовно, бути чесним, не зраджувати собі. Не слід перемальовувати з чогось, робити мертву “розмальовку”. Щоб ми не робили, творчість повинна бути попереду, а професіоналізм - за спиною. Бо коли спочатку йде професіоналізм, то нічого не буде. Та якщо ти спочатку будеш творити, він бігтиме за тобою. Не наздожене, однак бігти буде швидко.

 

Оксана Войтко

фото з архіву Лева Скопа

 

НАШІ ПАРТНЕРИ